Грушевський

Історія українських визвольних зма­гань новішого часу, безсумнівно, знач­ною мірою несе на собі відбиток тих осо­бистостей, які здійснювали їх або керу­вали ними. У цьому плані досить ціка­вим с навіть побіжне дослідження взає­мин двох людей, непересічних постатей нашої історії, які в 1917—1918 рр. обій­мали найвищі посади в молодій ук­раїнській державі. Це голова Централь­ної Ради Михайло Сергійович Грушевсь­кий (квітень 1917—29 квітня 1918 р.) та гетьман України Павло Пет­рович Скоропадський (29 квітня—14 груд­ня 1918 р.).

Доля та історія розпорядилися так, що ці двоє людей, які послідовно змінили один одного на посаді найвищого уря­довця України, стали й уособленням пев­ного періоду визвольних змагань. Якщо Михайло Сергійович невід'ємно пов’я­заний із добою Центральної Ради та ста­новленням УНР, то Павло Петрович був творцем і керівником української геть­манської держави XX ст., так само на­завжди пов’язаної з його ім'ям.

Дуже важко порівнювати гетьмана і голову УЦР. Це були зовсім різні люди за фахом, менталітетом, так само як різними були держави, що вони очолю­вали. Але певний час вони обидва сто­яли на чолі державного будівництва не­залежної України, багато чули один про одного і навіть зустрічалися особисто.

Важко сказати, чи знав щось про ко­мандира 34-го армійського корпусу П.Скоропадського М.Грушевський до осені 1917 р. Проте прізвище це було в нього на слуху значно раніше, з 1913 року. Сумнозвісний депутат IV Держав­ної Думи від Чернігівщини Г.В.Скоропадський, далекий родич майбутнього гетьмана, виступив тоді у російському парламенті з різким засудженням україн­ського національного руху, відмовляю­чи Україні у власній культурі й мові. Цей демарш, посилений ще й посиланням на гетьманське походження депутата, вик­ликав справжню хвилю обурення не лише українських діячів, а й широкої громадськості. Лист протесту до Думи підписали колишні депутати С.Шемот, І.Шраг, Ф.Штейнгель, культурні діячі С.Єфремов, ВЛеонтович, ВЛозинський, І.Полторацький та інші. Був серед них і львівський професор Михайло Грушевсь­кий.

Потім, уже в 1914 р., цей лист і підпис фігурували під час слідства над ним як одне із звинувачень у нелояльності до Російській імперії. Навряд чи такі спо­гади позитивно вплинули на ставлення голови Центральної Ради до генерала П. П. Скоропадського.

Імовірно, що прізвище Грушевсько­го траплялося генералу в пресі, що її видавали в Україні навесні-влітку цього року, адже згадує він про свої враження від інформації про українські демонст­рації в лютому. Проте точно зафіксова­но, що улітку 1917 р„ вже розпочинаю­чи українізацію свого корпусу, Скоро­падський лід час подорожі до Києва у Житомирі чув про нього: «В ресторації, пам’ятаю, сиділи якісь (польські) пани і розмовляли про пана Грушевського, яко­го, видно було, вони дуже не любить».

Крім цього факту, «Спогади», завер­шені 1919 р., не засвідчують більше жод­них згадок Скоропадського про М.С.Грушевського. Проте інші споми­ни — «Українська культурна праця за гетьманщини 1918 р.», написані колишнім гетьманом пізніше, у липні 1935 р., роз­повідають про єдину в житті обох україн­ських діячів зустріч. Відбулася вона восе­ни 1917 р., а приводом для неї став з'їзд Вільного козацтва в Чигирині.

На з’їзді 2—3 жовтня 1917 р. відбу­лися вибори до найвищих органів вільного козацького руху. Почесним головою з’їзду та усього Вільного козацтва став голова Центральної Ради М.С.Грушевсь­кий — за існуючою тоді традицією. Об­рання відбулося заочно, оскільки жоден із представників українського уряду чи парламенту не вважав за потрібне при­бути на з’їзд. Вони не змогли переборо­ти свого негативного ставлення до Вільних козаків, які переважно належа­ли до заможних верств села і гуртували­ся задля охорони свого майна, ладу і спо­кою в Україні під час соціальних катаклізмів 1917 р.

Так само заочно, але зовсім з інших причин було обрано й верховного керів­ника руху — генерального отамана Вільного козацтва. Ним став генерал Павло Скоропадський, який здобув по­пулярність в українських консервативно власницьких колах умілим проведен­ням українізації свою 34-го армійсько­го корпусу, що став 1-м Українським, організаторськими здібностями і по­міркованими поглядами. Його пропагували на з’їзді кілька військовиків з 1-го Українського корпусу лід проводом ка­пітана І.Полтавця-Остряниці. На користь генерала, безперечно, були і його похо­дження, кілька колін видатних предків, починаючи з гетьмана Івана Ілліча та інших гідних представників цього роду.

Приїхавши у жовтні до Києва в службових справах, отаман Вільного козацт­ва вважав за обов'язок завітати до свого безпосереднього начальника — почесно­го голови Вільних козаків. Зустріч відбу­лася у приватному будинку Грушевсь­кого, що розташовувався на Паньківській вулиці: «Явився я до нього зовсім офіційно, як до свого начальника, і відрапортував йому причини моєї візити. З початку розмова якось не клеїлася; він, очевидно, не знав, як до мене постави­тись. Потім ми перейшли на справи українській, нарешті, спинилися на деяких історичних темах. До цього я і прямував, бо мені приємно було почути опінію великого історика щодо різних історичних пи­тань.

Але коли розмова підійшла до сучас­ності й торкнулася питань соціальних, співрозмовники діаметрально розійшлися в поглядах. «Пригадую своє здивування, коли Грушевський — а, судячи по його бу­динкові, він пролетарем зовсім не був — сказав, що цукроварні слід негайно пере­дати державі. Коли я на це замітив, що сумніваюсь, чи державний заряд був би корисний для иукроварства в Україні, то він помітно був цим незадоволений і відповів мені, що є ж державні залізниці, отже чому ж не мали б бути державни­ми і цукроварні?.. Після цього роз­мова вже не клеїлась, і я вийшов.

Він, мабуть, залишився дуже не­задоволений з мене, а я трохи розчарувався щодо його способу думати в обсязі соціальних і еко­номічних питань».

Так, невдоволені один одним, розійшлися ці дві видатні постаті української історії. Розійшлися, не маючи гадки, що їх невдалий діалог визначив долю України в 1918 році, а, можливо, і поразку української революції початку XX ст. загалом.

Однак П. Скоропадський не втратив інтересу до особи Грушевського. Як свідчать спогади Д.І.Дорошенка, ще й на початку 1918 р. майбутній гетьман дуже г ним цікавився. Принаймні, осо­ба голови Центральної Ради була предметом їх розмови під час першої зустрічі: «Господар хати розпитував мене про проф. Грушевського і як я дивлюсь на нього. Я сказав, що дуже поважаю проф. Грушевського, але жалкую, що він узяв крайній лівий курс, пішов не з давніми кер­маничами українського руху, а з молоди­ми представниками новоз'явлених соціально-політичних течій, і що краще було би такій людині, як проф. Грушевський, сто­яти понад партіями, бо він мусить нале­жати не одній якійсь партії, а цілій нації». У цьому питанні майбутній гетьман та його міністр зійшлися у поглядах.

На відміну від них, соціалістичний табір, і передусім сам М.Грушевський, відчували лише потенційну загрозу з боку Скоропадського — досить автори­тетної фігури, яка не сприймала соціаль­ної політики Центральної Ради. Прак­тично з кінця 1917 р. генерал став неба­жаною фігурою для соціалістів Цент­ральної Ради. Характерно, що в спога­дах Грушевського, доведених до кінця 1917 р., ім’я Скоропадського теж зга­дується один раз — і саме у контексті Вільного козацтва. Він звинувачував цей рух у фашизмі, модернізуючи поняття, і шкодував з приводу того, що уряд Винниченка нічого не зробив, аби «дати Інший напрям тим потягам до самоорганізації та самооборони, що використову­вались для таких фашистських завдань різними реакційними націоналістами...»

Соціалістичні керівники Центральної І Ради не захотіли побачити ні особисто в і Скоропадському, ні у вільнокозачому русі виразника громадських настроїв, як не сприймали й численні хліборобські | делегації. Вони вперто наполягали на і продовженні своїх аграрних експериментів, не бажаючи усвідомлювати, що 1 вже навесні 1918 р. у глухий кут зайшло не лише сільське господарство країни, а й весь соціально-політичний поступ. Навіть питання весняного засіву за тих обставин набувало гострого політичного значення.

За спогадами міністра земельних справ Миколи Ковалевського, саме Ми­хайло Грушевський на нараді ЦК УПСР (у квітні 1918 р.) своїм авторитетом рішу­че заперечив проти будь-яких змін аг­рарної політики, що вимагалися життям і до чого схилялися деякі члени ЦК. Він уперто наголошував: «...ми не можемо відмовитись від того, що ми обіцяли на­родові».

Таким чином, формальна вірність своєму слову переважила здоровий по­літичний глузд, внаслідок чого від Центральної Ради відсахнулися не лише «чужі Україні землевласницькі елементи», як зневажливо думав Грушевський, а найширші кола українських землеробів, дрібних земельних власників. Вони відмовили в підтримці існуючій українській владі, стали шукати інших про­відників, більш поміркованих і консер­вативних, здатних забезпечити лад та спокій в Україні, без яких землеробська праця неможлива.

В цьому заодно з ними був недавній співрозмовник М.Грушевського, відставний отаман УНР Скоропадський, якого ще на­прикінці грудня 1917 р. змусили подати у відставку.

Навколо його фігури та імені стали гуртуватися державницькі елементи ук­раїнського руху, російські та польські кола, які розраховували на його помірко­ваність у національному питанні. При­хильно дивилася на нього й німецька військова та цивільна адміністрація, яка на той час виявилася найвпливовішим чинником української політики.

Усе це, а головне — відчуття відпові­дальності за долю батьківщини змусило Павла Скоропадського взяти до своїх рук владу, яку «випустили» есерівські керів­ники Центральної Ради, в тому числі М.Грушевський. Характерний випадок, що його наводить у своїх спогадах Надія Суровцева: «28квітня 1918р., коли відбув­ся наїзд німців на Центральну Раду, впер­то поширювалися чутки про державний переворот. До М. Грушевського зверну­лися прибічники: треба взяти владу одноосібно, проголосити себе диктато­ром. Голова УЦР із жахом відмовлявся — він не диктатор!»

На таємній нараді у казармі Січових стрільців, де, за спогадами Миколи Ко­валевського, зібралися Михайло Гру­шевський, Микола Шраг, Микола Чечель, Аркадій Степаненко, Євген Коновалець, Андрій Мельник, Симон Пет­люра, обговорювалися два варіанти по­дальших дій. Пропонувалася військова акція (викрадення майбутнього гетьма­на) або перехід без спротиву на нелегаль­не становище. Як бачимо, обидва захо­ди — суто терористичні, не державницькі. Провідники есерів та Січових стрільців, не впевнені у власних силах, погодили­ся на останній варіант.

За цих обставин Павло Скоропадсь­кий бере на себе відповідальність за долю держави. Він теж не диктатор, але нама­гається оволодіти ситуацією, зберегти незалежну Україну в найскладніших умовах. Відставний генерал упевнений, що ліберальний демократизм, відроджен­ня приватної власності, аграрна реформа врятують молоду державу, поставлену на межу катастрофи невдалими соціальни­ми експериментами Центральної Ради.

29 квітня 1918 р. відбувся державний переворот. З’їзд земельних власників дев’яти губерній України проголосив Павла Скоропадського гетьманом, відродивши тим самим старовинний ти­тул, скасований ще Катери­ною Н. Практично без опору нечисленні гетьманські бой­ові загони захопили найваж­ливіші міністерства, військові об’єкти Києва.

Протягом наступного тижня було сформовано но­вий уряд, до якого відмови­лись увійти навіть помірко­вані українські соціалісти. На першому ж його засіданні 2 травня 1918 р., що проходи­ло під головуванням самого гетьмана, вирішувалася доля попередніх політичних про­відників. Новостворена Рада Міністрів постановила: «...по-скільки діяльність бувших міністрів не виходить за межі виявлення особистих їх по­глядів та переконань, вони згідно встановлених гетьма­ном основних законів про волю віри та слова не повинні підлягати ніякій відповідальності, а ще менше особистому заарештованню. Але коли вони при роз­повсюдженні своїх поглядів будуть надалі користуватись не належним вже їм ав­торитетом влади чи своєї посади, вони повинні бути суворо карає ми, не спиняю­чись перед особистим заарештуванням їх».

Ця постанова, записана, наголосимо, лише в протоколі засідання уряду, не могла бути агітаційною заявою для пуб­ліки. Згідно з нею діяв гетьман, не пе­реслідуючи нікого з лідерів соціалістів за їх колишню діяльність.

Перехід більшості з них на нелегаль­не становище, виїзд у провінцію можна віднести радше до неспровокованих за­побіжних заходів. Фактично без жертв відбувся І сам державний переворот. Єди­ним винятком став арешт німецьким ко­мандуванням міністрів, які брали участь у викраденні банкіра А.Доброго. Але це була карна справа, і перебіг процесу ши­роко висвітлювався у пресі. Підсудні ви­знали свою вину перед судом, їх було засуджено до ув’язнення.

На жаль, із самим М.С.Грушевським, який продовжував залишатися в казармі УСС, під час їх роззброєння німецьки­ми військами стався прикрий випадок із пораненням. Обставини його, як і особа виконавця, характеризувалися сучасни­ками по-різному, проте зрозуміло одне: звинувачення Павла Христюка на адре­су гетьманців були абсолютно безпідстав­ними.

З 30 квітня 1918 р. колишній Голова Центральної Ради перейшов на напівле­гальне становище. У своїй автобіографії він писав. «Після гетьманського перево­роту Гр. жив у Києві інкогніто, зчаста міняючи місце прожитку І шукаючи спочинку від тяжких переживань в літера­турно-науковій праці. Він дійсно прак­тично відійшов від партійного життя, тим більше, що в Україні після перевороту запанували суцільні «лівацькі» настрої. Партія фактично розкололася, і Грушевський не був обраний до її керівник органів на черговому конгресі.»

Тому можна стверджувати, що його страх переслідувань з боку нового режи­му не був обгрунтованим. Більш того, саме переховування створювало небез­пеку для життя видатного історика. Під час вибуху, скотного лівими російськи­ми есерами, був знищений будинок, де незадовго перед тим тимчасово мешкав Грушевський.

Наукові інтереси М.С. Грушевського та реалії Української гетьманської держави 1918 р. переплелися ще в одному питанні в царині культури. Неза­перечним е той факт, шо саме культур­на праця гетьманату була найжвавішою і найпліднішою за часи визвольних зма­гань 1917—1921 рр. С.Томашівський відомий учений і публіцист, учасник гетьманського руху на еміграції, писав 1922 р «Гетьман Скоропадський матиме на суді історії найкращих оборонців в особах української школи і науки; гробокопателі гетьманщини були натомість гробокопателями української культури, і в цьому характері стануть вони перед лицем того ж суду.

Серед усіх культурних питань най­головніше було пов'язане, звичайно, з організацією Української академії наук, яку гетьман вважав невід'ємним атри­бутом незалежної держави. Певним чи­ном це було продовженням сімейної тра­диції, але на іншому — вже державниць­кому рівні. Рідна тітка Павла Скоро­падського, Єлизавета Петрівна, по чо­ловікові Милорадович, своїм благо­дійним внеском сприяла створенню у Львові Наукового товариства їм. Шев­ченка, яке за умов бездержавності Ук­раїни фактично відіграло роль націо­нальної академії наук. Доречно згадати, що МС. Грушевський тривалий час очо­лював товариство.

Наслідуючи цей приклад, гетьман вже у травні 19!8 р. поставив перед міністром освіти М.П.Василенком питання про Українську академію наук. Той запро­сив до співпраці відомого вченого

В.І.Вернадського. Вони разом проводи­ли в життя концепцію академії, яку об­говорювали ще в Петербурзі після лют­невої революції 1917 р.

М.С.ГрушевськиЙ. на той час не тільки лідер, а й офіційний керівник Ук­раїнського наукового товариства, дуже ревниво поставився до намагань геть­манської адміністрації, відчуваючи втрату ініціативи у створенні Української ака­демії наук. На закиди громадськості про бездіяльність у цьому плані УНТ протя­гом 1917 р. значно пізніше він писав: «Але в свідомості далеко важливіших, чи властиво — більш пекучих завдань момен­ту, співробітники Наукового Товариства головну увагу свою віддавши таким біжу - чим справам, як організація школи, народ­ної, середньої і вищої, перебудова місько­го й сільського самоврядування, економічні питання. Українське життя, котре носії гасла «Української Академії» свого часу задумували маніфестувати сею науковою установою, маніфестувало себе далеко імпозантніш і реальніш в процесі будови Української Республіки. Тож з реалізацією «Української Академії» сі люди тепер не вважали потрібним спішити — тим більш, що бурхливі умови життя не дуже сприяли чисто академічній, науково-дослідній роботі».

Тому, зрозуміло, на всі пропозиції гетьманського оточення щодо участі у створенні Академії Грушевський відпові­дав рішучою відмовою.

Свій політичний та науковий авторитет він використав для того, щоб, навпаки, завадити заходам П.Скоропадського, спрямованим на розбудову української науки.

Засвідченням В.І. Вернадського, під час зустрічі 8 червня 1918 р. у флігелі біля зруйнованого будинку вченого той не тільки заявив, що «ничего не может принимать от того правительства, в том числе и роботи при органи шции АН и самой Академии», а й Вернадського намовляв відійти від співробітництва із гетьманом, обіцяючи навіть знайти гроші на академію, але пізніше (мабуть, після повалення гетьманату)

Не вдаючись до розгляду питання щодо ролі М С Грушевського у створенні Української академії наук, якому при­свячена монографія М.С. Грушевський і Academia», доцільно лише виокремити певні моменти, пов’язані з особистими стосунками Гру шевського і Скоропадсь­кого Останній, як ми вже бачили, ви­соко цінував ученого і не бачив прези­дентом ВУАН іншу людину. Він згаду­вав у 1935 році: «Перед тим, як відкрити Українську Академію наук, ми довго обговорювали, хто мав би бути її головою. Я був такої думки — та й усі зі мною погоджувалися, — що це високе й почес­не місце належить в Україні тільки Грушевському. Гру шевського я завжди висо­ко цінив, як найбільшого нашого істори­ка. поважав його за його хоробрість, про яку мені доводилося не раз чути, мені ця риса характеру старого професора сильно подобаюся, ще я рішучо не вірив, що його погляди в дійсності такі ліві, як ті, що я особисто з уст його чув. Мені здавалося, що це якесь дуже невже при­ладжування до тих соціальних категорій, які тоді панували серед нашої . Думалося мені, що каш б він займав місце голови Академії, то зміг би принести ве­личезну користь українській науці, а рівно­часно відійти від усіх своїх марксистсь­ких теорій. Тому я прохав позондувати грунт, як би він до такої пропозиції по­ставився. Відповідь була категорично не­гативна».

Факти, які беззастережно підтверджу­ють ці слова гетьмана, ретельно дібрано авторами монографії «М.С. Грушевський і Academia». є вони і в збірнику доку­ментів «Історія АН України». Зокрема, на першому ж засіданні Комісії для ви­роблення законопроекту про заснуван­ня Української академії наук 9 липня йшлося про запрошення М.С.Грушевського до цієї комісії та відсутність будь-якої відповіді з його боку на це звер­нення.

За дорученням гетьмана А Кримсь­кий вже у вересні з’ясував із Грушевським ще одне питання — щодо його можливого головування в Академії. Підста­ви його відмови, крім суто політичних, були й моральними Історик беззастережно відкидав сам принцип призначення на таку посаду можновладцями: «Всяке призначення він неодмінно оджене, бо вва­жає для своєї совісті неминучою по­винність увійти до Академії наук не імам - ще як через вибір цілою академічною колегією, вже як вона законно сконституюється це було його останні непохитною»

Заради справедливості слід наголосити, що від цього слова М.С. Грушевський відмовився тонше, у 1924 р . повіривши обіцянкам радянської влади про можливість для нього головою Академії наук УСРР Але це був уже закат політичної наукової кар'єри Грушевського

Що ж до подій 1918 р. то можна констатувати великий історик Украї­ни був засліплений ненавистю до ре­жиму. який прийшов на зміну очолю­ваній ним УНР. і особисто до його ре­презентанта. Це було не випадково. Більшістю майбутніх проводирів Ди­ректорії керували саме такі почуття Достатньо перечитати пристрастне «Відродження Нації» В.К. Винниченка, щоденники С. В. Петлюри та інші ме­муари соціалістичних діячів Взагалі повстання Директорії було рухом не стільки проти Української гетьмансь­кої держави, скільки особисто проти гетьмана Скоропадського. Таке не­прийняття людини, сторонньої для їх політичної обойми, далекої віл пар­тійного життя, виявилося фатальним для всієї подальшої долі визвольних змагань.

Останній момент міжособистісних відносин Грушевський Скоропадський — ие питання про переслідування істо­рика восени 1918 р. Автори вже згадува­ної нами колективної монографії, по­силаючись на документи Київської дер­жавної варти з фондів Дежархіву Київ­ської області, оповідають про обшук 17 листопада 1918 р. Вони стверджують: «...це ще більше посилило його негативне ставлення до гетьманату і особливо до його заходів стосовно УАН». Проте в цьо­му важко погодитися з ними. На нашу думку, саме негативне ставлення до геть­мана особисто, до його режиму та діячів уже після того, як утворилася Директо­рія і було проголошено повстання проти Скоропадського, і спричинило деякі за­побіжні заходи місцевих каральних органів влади. Хоча навряд чи можна вважати переслідуваннями безрезультат­не наведеним довідки про місце проживання історика через адресний стіл. Вказввки щодо можливого арешту Грушевського 16 листопада – річ більш серйозна, але й тут не прослідковується намаган­ня особисто гетьмана переслідувати ко­лись популярного українського діяча. Як відомо, після проголошення повстання Директорії відбулося кілька антиукраїнських погромів, спровокованих російськими колами з оточенням гетмана. Сам Скоропадський дуже шкодував з приводу цих прикрих ексцесів.

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити кілька прикінцевих за­уважень. Не слід протиставляти особи­стості Грушевського і Скоропадського Відмовившись ви аналізу їх внеску в побудову не залежної Української державам, беручи до уваги лише особисті стосунки, можна стверджу «ти. шо майбутній гетьман був налаштований на співробітництво з видатними фігу­рами українського руху. Однією з го­ловних серед таких фігур аж вижав Грушевського, проте політичного діалогу між ними не відбулося ні при першій зустрічі, ні пізніше. Соціалістичні погляди що їх сповідував на той час голова Центральної Ради, були далекими від розуміння генерала. Тому ставши на чолі української держава, Скоропадський вважав політичну кар'єру Грушевського закінченою. Але. ціную­чи його як ученого, він хотів використати знання й авторитет науковця у культурній сфері, при створенні Української академії наук.

М.С.Грушевський не сприйняв нової влади, відмовився не лише від будь-якої співпраці з гетьманом, навіть у царині культурно-науковій. Як справедливо зауважила перший істо­рик УАН Н.В.Полонська-Василенко, відчувався «брак об’єктивного ставлен­ня. У Грушевського темперамент політи­ка взяв гору над об’єктивізмом великого історика» Таке ставлення до ВУАН було притаманне Грушевському до кінця життя.

На жаль. різке розходження між дво­ма українськими лідерами виявилось для обох фатальним Практично позбавлений підтримки з боку українських політич­них і культурних сил. які лисім на попе­редньому сторичному сталі. Скоропадсь­кий не зміг здобути належного й по­трібного авторитету саме серед націо­нально свідомого громадянства. Проте й політична кар’єра М.С.Грушевського, попри асі його намагання, також вия­вилася завершеною Український Тру до­вий конгрес початку 1919 р. проходив уже без нього Кам’янецька авантюра, виїзд на еміграцію, кілька зовнішньо-політичних акцїй ке змогли відродити його минулої популярності. Нарешті, приїзд у радянську Україну 1924 р. сим­волізував кінець будь-якої політичної роботи, неможливої при тодішньому більшовицькому режимі.

На завершення доцільно процитувати ВЛипииського: «Трьох синів рідних мас сьогодні наша мати — спільна наша людська громада — Україна: хлібороба-гетьманця і неомонархіста, більш або менш соціалістичного інтелігента-демократа й республіканця, і пролетаря-большевика та інтернаціоналіста. Всі сини її поріжнені, кволі, слабосилі й сильної, об'єднуючої їх всіх національної ідеї вони досі для громади своєї сотворити були не в силі».

Стосунки Грушевського і Скоропадсь­кого у 1918 р.. власне, й символізували взаємини двох синів України, описаних Липинським. Нездатність домовитися, досягти взаєморозуміння й спричинила по­разку визвольних змагань у XX столітті. Як у дзеркалі, це відбилося у стосунках двох великих діячів України.